Polski
Водоспади Ігуасу розташовані на кордоні Бразилії, Аргентини і Парагваю. Відвідуючи Південну Америку, варто знайти час і туди поїхати. Це одні із найбільших водоспадів на світі. Водоспади Ігуасу, Мачу-Пікчу, Галапагоські острови та Амазонія – це найвідоміші символи Південної Америки.
Щороку саме в сезон дощів, коли каскади вражають силою своїх потоків, красою і масою спадаючих вод, це місце відвідують тисячі туристів з усього світу.
Водоспади Ігуасу визнані одним із семи чудес природи і світу. Вони були відкриті іспанським конквістадором і мандрівником Альваро Нуньєс Кабеса де Вака. Під час подорожі 1541 року він пройшов усю південну Бразилію, добравшись до Нуе́стра-Сеньйо́ра-де-ла-Асунсьйо́н – одного із найважливіших іспанських центрів у басейні Ла-Плати, теперішньої столиці Парагваю.
До Фос-ду-Ігуасу я доїхав автобусом із Сан-Паулу. Фос-ду-Ігуасу – це велике туристичне місто, де багато готелів, хостелів, пабів, дискотек. Сучасне, із доброю комунікацією, але галасливе і дороге. Тому вирішив зупинитися в аргентинському прикордонному містечку Пуерто-Ігуасу, маленькому і спокійному, в якому можна відпочити.
З аргентинського боку місцеві індіанці тут часто продають свої традиційні вироби ручної роботи. На відміну від крамарів, які намагаються якнайбільше заробити на туристах, неодноразово продаючи китайську продукцію під виглядом місцевої, індіанці пропонують вироби, які виготовляються тут цілими родинами. Вони передають дух цієї землі і допомагають вижити місцевим жителям Ігуасу. Індіанці виготовляють їх так, як це робили з давніх давен їх предки і не переслідують мету великого заробітку. Вони продають свої вироби, викладаючи їх просто на тротуарах та вулицях. Індіанці живуть в Аргентині найбідніше, тому мусять торгувати, щоб утримувати свої сім’ї. Їх щодня можна зустріти в Пуерто-Ігуасу. Їх не люблять крамарі, які втискають несвідомим туристам китайські підробки.
80% площі водоспадів розташовані на території Аргентини, а 20% – в Бразилії. Кордон проходить у найбільш привабливому і мальовничому місці – Гаргантюа-дель-Дьябло. По обидва боки кордону розташовані національні парки. В Аргентині національний парк був створений у 1934 році (Національний парк Ігуасу) у провінції Місьйонес (Аргентина поділяється на 23 провінції). У 1984 році національний парк Ігуасу був занесений до переліку світової спадщини ЮНЕСКО. У 1939 році на бразильській території був заснований національний парк Ігуасу в штаті Парана (Бразилія поділяється на 26 штатів).
Варто також відвідати прикордонне містечко Сьюдад-дель-Есте у Парагваї. Це промислове місто, утворене з огляду на географічне положення і розташоване на Потрійному кордоні (Triple Frontera), де сходяться кордони трьох країн. Воно було засноване лише у 1957 році і завдяки встановленій тут зоні вільної торгівлі стало другим за величиною містом після столиці Парагваю. Своєрідний Гонг-Конг Південної Америки, тому його також називають найбільшим її гіпермаркетом. Там справді можна купити все – підробки фірмового одягу, годинники, взуття, парфуми, спортивне обладнання і т. д. Сьюдад-дель-Есте завдячує своєму розвиткові торгівельному та економічному обміну головно із більш розвинутою сусідньою Бразилією. Велику роль відіграє контрабанда. На економічну співпрацю парагвайського Сьюдад-дель-Есте з Бразилією запрацював Міст Дружби (Puente de la Amistad), збудований в 60-х роках ХХ ст.
Однак треба пам’ятати про те, що Парагвай – це небезпечна країна Південної Америки, а Сьюдад-дель-Есте – зокрема. Обов’язково треба зважати на місцевих гангстерів, купуючи, дивитись, чи ніхто за вами не стежить. Я був переконаний, що виїзд до Сьюдад-дель-Есте і покупки на кордоні не несуть небезпеки. Приспав мою пильність спокій в Пуерто-Ігуасу. Але виявилося, що це зовсім різні міста. Довелось переконатися у цьому на власній шкурі.
Коли на ринку купував одяг «світових» брендів напевно виготовлений у швейних цехах Парагваю, за мною стежили двоє хлопців. Став об’єктом прискіпливого зацікавлення, відчував їх погляд на своїй спині. Я думав, що йдеться про гроші, що будуть зі мною торгуватися за вищу ціну і навіть не міг припустити, що ці діти були навідниками організованої групи. Я дуже здивувався, як після закінчення покупки вони майже відразу розчинилися у лабіринті великого ринку. Це не був базарний день, тому більшість бляшаних будок були закриті. Я скупився відразу при вході в ринок, бо не було сенсу заглиблюватися у замкнені ряди. Будка, в якій купував речі, знаходилася скраю поряд із вулицею, що вела до Мосту Дружби на кордоні Парагваю і Бразилії. Я вирішив пройти вперед, сподіваючись знайти відкриті крамниці, і коли попрямував пустою вулицею, то почув стишені голоси і відчув, що за мною хтось іде. Тоді зауважив групу із семи чоловік, яка слідувала за мною. Серед них були вже знайомі обличчя хлопчаків і з ними ще п’ять молодих чоловіків, одягнутих у «фірмові» футболки, що підкреслювали їх міцну статуру. Двоє з них тримали в руках металеві труби. Не хотілося потрапити їм до рук. Різко повернувся і побіг вперед, щоб якнайшвидше дістатися головної вулиці. Розумів, що якщо мене наздоженуть, то вижити шансів немає. Не було ні торгівців, ні відкритих крамниць. Був тільки я і вони, мої потенційні вбивці. Я поспішав, як тільки міг, щоразу заскакував на сходи, сподіваючись знайти вільний прохід між будками. Кожного разу був розчарований, бо все було забите картонними коробками, жодного проходу. Я розумів, що мушу дістатися головної вулиці. Це був мій єдиний порятунок, тільки там міг відразу спіймати авто чи вантажівку, які їхали до кордону з Бразилією безперервно щодня. Незважаючи на всі мої зусилля утекти, я відчував їх подих вже майже за своєю спиною, відчував, як вони наближаються – молоді, швидкі і пожадливі до своєї жертви. Я розумів також те, що якщо вони розділяться і підуть навперейми, то тоді може настати останній момент мого життя. Серце вискакувало з грудей, задихався і втрачав сили. Пробігаючи опустілою вуличкою із замкненими дверима крамниць і будок, я краєм ока зауважив світло, яке пробивалося поміж двома будками. Воно проникало зверху через картонні коробки. Знав, що то глуха вуличка і маю тільки один-єдиний шанс на порятунок, а шансу на повернення немає. Якби мені не вдалося, то я потрапив би у пастку між будками і крамницями і був би приречений на нерівну боротьбу і поразку. Але й подальший шалений біг нічого доброго не обіцяв. Мої переслідувачі були надто спритними і дистанція стрімко зменшувалася. Я відчував, що слабну і втрачаю сили.
Не оглядаючись, я різко повернув, відштовхнувся від картонних коробок внизу і вхопився за товстий металевий виступ поміж сіткою зверху і краєм металевого даху. Отвір, через який проникало сонце, знаходився поміж торгівельними будками. Вузький прохід між заповненим картонними коробками простором і сіткою зверху був моєю єдиною надією. Один півоберт довкола труби і з розмаху ногами з усіх сил вибив картонні коробки на другий бік, машинально відпустив руки і разом із вибитими коробками випав на другий бік. Побитий, із обдертою шкірою, незважаючи ні на що, вибіг на вулицю. Величезна фура, яка проїжджала в ту мить, навіть не помітила моїх благальних рухів, що намагалися її зупинити. Але наступне таксі – зупинилося, і я майже на льоту вскочив на заднє сидіння і кинув: «Вперед до кордону!» (adelante a la frontera). Водій зрозумів, у чому справа, і натиснув на газ. Авто з виском стрімко рушило на Міст Дружби.
Озирнувшись я побачив зникаючі в далині постаті моїх невдалих убивць і тоді вже спокійно подивився на таксиста. У дзеркальці до мене усміхалося втомлене обличчя старшого парагвайця із почорнілими від тютюну і поламаними зубами. Водій кинув у мій бік: «Все добре, ґрінґос?» (Todo ok gringos)? Я відповів із полегшенням : «Так» (sí) – i додав: «дякую!» (gracias). Він засміявся і сказав: «Це Парагвай, ґрінґос, треба бути обережним» (aquí está Paraguay gringos hay que tener cuidado).
Авто мчало у бік кордону. Я подумав: «Маю щастя», і незважаючи на те, що таксі було старою дизельною тарадайкою, а інтенсивний запах тютюну в’ївся в усі його закутки, тоді це була для мене найкраща автівка на світі, а таксист – рятівником.
Моя пригода в Сьюдад-дель-Есте скінчилася. Був живим і міг повернутися в Пуерто-Ігуасу. Наступного дня міг знову милуватися краєвидами водоспадів Ігуасу.
Назва водоспаду Ігуасу походить із полісинтетичної мови давнього народу гуарані (Avañe’ẽ), якою користуються місцеві індіанці з групи народів Гуарані, що проживають у центральних районах Південної Америки (сьогодні це: Парагвай, Болівія, Аргентина, Бразилія). Ігуасу (Yguasu) означає «велика вода».
Водоспад Ігуасу – це система з’єднаних між собою 275 скалистих порогів, з яких спадають каскади ріки Ігуасу. Водоспад має ширину 2,7 км й утворює єдиний гігантський каскад, вигляд якого перехоплює дух, а шум від падіння води чутно аж за 20 км. Приводить у рух це чудо природи ріка Ігуасу, яка протікає через південну Бразилію і Бразильське нагір’я, а її довжина – 1320 км. Ріка Ігуасу – це ліва притока річки Парана, другої за величиною після Амазонки (4700 км) і поверхнею басейну (3,1 млн кв. км) у Південній Америці.
Без вод ріки Ігуасу не було б водоспаду. Водоспад Ігуасу досягає максимальної висоти 82 метри в Гаргантюа-дель-Дьябло (Горло Диявола) і в тому місці він у кілька разів більший від Ніагари. Має величезний потік води – 1756 кубометрів на секунду.
Найбільш ефектно він виглядає у сезон дощів від листопада до березня. У сухий період маса води набагато менша. Особливо помітно це було у час засухи – в 2021 р. величезна засуха, найбільша за останні 90 років, катастрофічно зменшила кількість води, яка спадає зі скалистих порогів водоспаду Ігуасу. І тоді краєвид вже не такий вражаючий, але Ігуасу мальовничий цілий рік. Я був в Ігуасу в кінці січня, коли потужні потоки води створюють величні каскади.
З бразильського боку можна побачити водоспади повністю, краєвид із гори з кладки дає перспективу у 360 градусів і вражає. Тоді здається, наче знаходишся всередині водоспаду, бачиш його з самого осердя. Єдине таке враження і відчуття дає саме бразильська перспектива водоспаду Ігуасу, тому багато світлин для його реклами як чуда природи роблять саме з бразильського боку. Там знаходиться лише один шлях, яким варто проїхати якнайраніше, коли ще немає юрби туристів.
З аргентинського боку місце більше і краще розбудоване, ніж у Бразилії, більше шляхів і трас. Головна родзинка – звісно ж Гаргантюа-дель-Дьябло. Останній потяг від’їжджає на трасу водоспаду від входу до Гаргантюа-дель-Дьябло відразу після 16-ї. Проте є сенс відвідати водоспад максимально до обіду. Сполучення між найцікавішими місцями обслуговує потяг, який розвозить туристів, і їде дуже повільно, із середньою швидкістю 10 км на годину. Більшість туристів обирають його, щоб не йти у спеку між різними каскадами. Я також проїхався поїздом, але не міг відмовити собі пройтися гірськими стежками, з яких навіть здалека видно каскади водоспадів і річку Ігуасу, що в’ється поміж південноамериканськими тропіками. Проміряв її пішки у неймовірну спеку і високу вологість. Такі важкі умови клімату можуть витримати лише дуже сильні і загартовані туристи, тому піші шляхи були майже пустими, лише поодинокі перехожі, переважно чоловіки або молоді пари виднілися на поворотах викладеної деревом траси. Це більш приваблює, бо без штовханини і натовпу відвідувачів можна краще роздивитися красу унікального місця.
Піша прогулянка залишила незабутні враження – сюрчання цикад, шерехтіння комах, спів птахів, голоси різноманітних звірів. Заплутані в’юнкі ліани, які чіплялися за наші голови і спини, вказували на те, що довкола буяє життя, як зверху, так і довкола нас у гущавині джунглів. Із правого боку – невеликий ліс й урвище, а знизу в’ється річка і краєвиди каскадів, клуби пари, кольорових веселок. Голоси джунглів лише підсилювали цей пейзаж, вони нагадували музику дощових лісів Амазонії.
Парк Ігуасу також вражає. У ньому є дві головні траси: верхня, яка проходить над каскадами, і нижня, що дає можливість підійти дуже близько до потоків води. Знизу вигляд водоспадів неймовірний – нас оточує саван водних каскадів, волога водна імла і безмір краплин води. У тому місці найбільше відчувається сила природи і її краса, ще не знищена руйнівною рукою людини. Можна також поїхати на острів Сан-Мартін, найкраще вранці. Останній рейс туди від’їжджає коло 15-ї години. У зимову пору рівень води не завжди дозволяє пливти на острів, але якщо вдасться, то шлях пролягає по обидва боки водоспаду. Не всі зважуються вийти на кладку, але там відчуття виняткові. На вас спадає потужна маса води, важко утримати рівновагу. Туди варто взяти дощовик і водонепроникний фотоапарат. Для мене перебування на кладці скінчилося тим, що змок мій щойно отриманий перед виїздом паспорт і фотоапарат, але краєвиди і відчуття на кладці були варті тих дрібних незручностей.
З бразильського боку парк відкритий з 9-ї до 17-ї, а з аргентинського – з 8-ї до 18-ї. Якщо поїхати на острів Сан-Мартін, то для цього потрібно цілий день, тому на водоспади разом треба присвятити хоча б три дні. Для мене квінтесенцією неймовірного впливу цього чуда природи – водоспаду Ігуасу – був епізод біля Гаргантюа-дель-Дьябло. Серед густого натовпу туристів, кожен з яких прагнув ухопити якнайкраще місце для фото, виділялася пара. Жінка притулилася до свого чоловіка, обоє вдивлялися в безодню каскадів, захоплені громом потоків води, клубів пари, млою мікрокраплин, якими було переповнене повітря – і її усмішка – усмішка радості, кохання і вдячності. Повернувшись до вуха чоловіка вона прокричала (бо галас стояв несамовитий): «Джон! я така щаслива, що ми тут!» – За мить подивилася на потоки води і знову прокричала: «Це найгарніше місце на світі, дякую, що привіз мене сюди!». І незважаючи на те, що її біле волосся стікало водою, було повністю мокре від безміру дрібних крапель і довгого захопленого вдивляння у водну відхлань, що змушена була щомиті прибирати з обличчя зліплені космики волосся, щоб хоч щось бачити, враз мимоволі затопилася в його вустах. Не звертаючи увагу на натовп на кладці, пара тривала в обіймах, а все її тіло промовляло мовою кохання – дякую тобі у цьому чуді природи – тут в Ігуасу.
