Polski
В’язницю Туоль Сленг описати неможливо. Тортури над ув’язненими були у цьому місці небувалих масштабів, а вижити – жодних шансів. Вихід був лише один – смерть. Хто потрапив до в’язниці Туоль Сленг, той не мав ілюзій, що вийде звідти живим. Якщо в’язням вдавалося пережити жахи тортур, то вони потрапляли на поля смерті, де кати – червоні кхмери вбивали їх у диявольський спосіб – сокирою, мачете чи металевою палицею. Куля в часи режиму Пол Пота була занадто цінною, тому масово вбивали примітивними інструментами. Жертви і так не мали шансів захиститися перед катами.
Туоль Сленг – це в’язниця служби безпеки червоних кхмерів С-21. Туоль Сленг означає “Пагорб Отруєних Дерев” або ж „Пагорб Стрихніну”. Ввійшовши з вулиці столиці Камбоджі Пномпеня усередину, ви відразу потрапите в оточення глухих стін і протягнутого над ними колючого дроту, який у час режиму Червоних Кхмерів був під напругою. Зараз ці будинки смерті – це музей геноциду. Його часто відвідують західні туристи і камбоджійці. У приміщеннях гостро відчувається атмосфера тотальних мук, болю і смерті. В’язниця стала місцем убивств, через яке пройшли від 17 до 20 тисяч людей. Справжню кількість убитих ніхто ніколи не дізнається, бо кати знищили більшість документів перед приходом в’єтнамських військ у 1979 році, які й припинили криваве правління червоних кхмерів у країні.
До приходу червоних кхмерів у стінах цього будинку розміщувалася середня школа, в якій бринів дитячий сміх і безтурботність. Ніхто не міг собі уявити, що в шкільних будинках колись буде катівня режиму Пол Пота. Як так сталося, що школу замінено на місце страти? Червоні кхмери за п’ять років свого правління знищили 1,5 млн людей, тобто 21 % населення країни згідно стану 1975 р. Відбувалися масові вбивства небачених масштабів. Країна стала пеклом для мешканців Камбоджі. Ніхто не мав упевненості у завтрашньому дні чи годині. Червоні кхмери запровадили системну політику, названу “нульовим роком”. Вони закрили школи, лікарні і заводи, ліквідували банки, усунули з обігу гроші, заборонили релігію, знищили приватну власність. Палили книги, знищували лікарні, заборонили свята і музику. Після ліквідації ринкової економіки запровадили обов’язкове колективне споживання їжі, уніформу, заборонили зберігати традиції, нищили культуру.
Червоні кхмери висилали на смерть мільйони людей. Серед них були потенційні та ілюзорні вороги, всі, кого віднесли до небезпечних, на кого впала хоч яка-небудь тінь підозри. Їх звинувачували у саботажі проти Демократичної Кампучії. Ні в чому не винні люди не мали можливості захиститися перед кривавим режимом. Їх тисячами вбивали на так званих «полях смерті», після численних тортур, невільницької праці, голодування і калічення. Залишилися лише їх рештки, кості скелетів і черепи.
Спочатку вбивали людей, пов’язаних із попереднім урядом Лон Нола, адміністрацію, урядовців, всіх, хто співпрацював з американськими окупаційними військами. Ліквідовано колишніх солдатів та офіцерів армії Лон Нола, силові структури. Потім розпочали знищення вчителів, лікарів, культурної еліти, інженерів, висококваліфікованих фахівців, підприємців, купців, іноземців: найбільше в’єтнамців, також китайців, і тих, хто мав родичів за кордоном, називаючи їх родичами «зрадників батьківщини». Знищено людей похилого віку і хворих. Поступово розширювали масштаби ворогів режиму, щоразу прозаїчнішою ставала причина смертної кари. Виною був зовнішній вигляд, вбивали людей, які носили окуляри, мали надто розумне обличчя, занадто ніжні руки.
Люди також вмирали з голоду, виснаження, від масових екзекуцій і тортур. Як режиму Червоних кхмерів вдалося запанувати у Камбоджі? Червоні кхмери були комуністичною фракцією. Спочатку вони не мали значного впливу в країні. Під час І індокитайської війни на території Камбоджі почалися сутички між французькими колоніальними військами та в’єтнамцями з В’єтмінь (Ліга за незалежність В’єтнаму), пов’язаною з Комуністичною партією Індокитаю, метою якої було звільнення В’єтнаму від Франції. Партизанський рух, постійні військові дії призвели до виникнення національного руху кхмерів. У 1949 р. Камбоджа проголосила незалежність у рамках Французького Союзу, а в 1953 р. стала незалежною державою. Королем став Нородом Сіанук.
Червоні кхмери під впливом Пол Пота тоді змінили свою програму. Прийняли радикальні націоналістичні та шовіністичні погляди. В 60-ті роки вони захопили керівництво комуністичним рухом Камбоджі. Їх приходу до влади сприяла ситуація в країні. У час правління Нородома Сіанука в Камбоджі панував політичний хаос. Сіанук лавірував між впливовими країнами, намагаючись за всяку ціну зберегти незалежність держави, зміцнити владу і не дати втягнутися в нищівну війну, яка точилася у В’єтнамі. Він намагався модернізувати країну, але під власним керівництвом, без сильної опозиції, яку був готовий знищити навіть фізично. Все це, аби лише утримати владу і керувати.
Сіанук вважав, що Китай буде головним гравцем в Південно-Східній Азії. Тому в 1965 р. розірвав стосунки із США, за що отримав економічну та військову допомогу від Пекіну і Москви. Внаслідок цього рішення від 1965 р. і переходу на прокомуністичну зовнішню політику відбулося підписання в 1966 році угоди з Пекіном, згідно з якою у східних регіонах Камбоджі могли перебувати частини Народної Армії В’єтнаму і будувати там систему військових баз. Поза тим місто Преа Сіанук мало стати центром переміщення партизан із Визвольних Народних Збройних Сил озброєної частини Фронту Національного Визволення (Việt Cộng). Сіанук був політиком без морального стержня, готовий у битві за владу на брутальну розправу з політичними суперниками або ж загрозливими для нього союзниками. Довів це також і в зовнішній, і у внутрішній політиці. Використовуючи проамериканського міністра оборони генерала Лон Нола, король розправився з лівою Народною Партією. Знищуючи своїх союзників, Сіанук не міг розраховувати на підтримку консерваторів. Консерватори його ненавиділи. Перемога консерваторів, які на виборах до Національних Зборів отримали 75% голосів, призвела до того, що Сіанук залишився без союзників. Правління консерваторів на чолі з прем’єром Лон Нолем привело до економічних проблем у країні і прискорило формування у селах з’єднань комуністичних партизанів, збільшуючи впливи червоних кхмерів.
Щоденне погіршення економічної ситуації і збільшення податкового тиску призвело у 1967 році до вибуху селянського повстання, яке стало виразом спротиву зростаючої пауперизації камбоджійського села і зростаючих утисків влади консерваторів. Повстання вибухло в Баттамбанг і блискавично поширилося на весь регіон. Лон Нол у відповідь запровадив воєнний стан і знищив сотні селян і десятки бунтівничих сіл. У час пацифікації повстання Сіанук перебував із візитом у Франції. Після його повернення було заарештовано провідних діячів радикального крила лівих. Водночас король змусив Лон Нола піти у відставку. Нічого не зробив, щоб вирішити ситуацію з користю для Камбоджі, для мешканців, щоб покращити економічну ситуацію в країні й очистити політичні еліти від зловживання владою, від корупції, але вирішив використати кризу, щоб посилити свою владу. Криза призвела до зменшення впливу консерваторів в уряді. Але кривава пацифікація повстання викликала незворотні наслідки. Були розірвані зв’язки між селом і правлячою елітою. Віра в поступ країни під владою Сіанука стала міфом. Ніхто вже не вірив у добрі інтенції Сіанука і Лон Нола. Настала загальна недовіра до влади Камбоджі періоду здобуття незалежності.
Вигідну для себе ситуацію відчув Пол Пот. Він знав, що ключем до перемоги є підтримка села і вдало використав досвід політичної боротьби у Китаї. У провінції радикалізувалися настрої селян і збільшувався вплив червоних кхмерів. Селяни тисячами приходили під прапори Пол Пота, не розуміючи сутності руху Червоних кхмерів. Своєю підтримкою червоних кхмерів висловлювали спротив кривавим репресіям Лон Нола. Виступали проти владних еліт, яких вважали винними у важкій економічній ситуації і смерті тисяч селян. Безграмотні селяни не усвідомлювали, що були інструментом червоних кхмерів у боротьбі за владу в Камбоджі. Користуючись своє популярністю серед селян у січні 1968 року вони розпочали свою антиурядову революцію. Червоні кхмери не мали шансів на перемогу, але на прапорах Революційної армії Кампучії написали гасла солідарності із жертвами придушеного селянського повстання 1967 р. Їх метою було привернення якнайбільшої кількості селян, які б стали опорою для червоних кхмерів і їх армії. Пол Пот добре знав, що перемогу можуть йому принести лише тисячі задурених фальшивими гаслами селян.
Червоним кхмерам сприяла щоразу гірша ситуація в Камбоджі. Їх революція 1968 р. була придушена, але В’єт Конг (партизанський рух) у східних районах Камбоджі відповідно до угоди, підписаної Сіануком з Пекіном в 1966 р., ставав щоразу більшою проблемою для США. В’єт Конг у Камбоджі також зміцнювався за рахунок маси неписьменних камбоджійських селян і його атаки на позиції США ставали щоразу успішнішими. У березні 1969 р. американська авіація здійснила масоване бомбардування баз В’єт Конгу у східній Камбоджі. Нальоти призвели до величезних втрат серед цивільного населення. Загинули тисячі невинних людей, селян, не пов’язаних із жодним політичним рухом. Масштаби втрат серед камбоджійців були наслідком політики В’єт Конгу, який цілеспрямовано ставив бази поблизу сільських поселень, щоб використати їх як живий щит. Драматична ситуація після бомбардування США вразила короля Сіанука. Він, побоюючись початку громадянської війни і наростаючого партизанського руху В’єт Конг, вирішив повернути правління твердої руки – генерала Лон Нола. Знову призначив його прем’єром 4 серпня 1969 р. Проте Лон Нол не збирався працювати на користь нелояльного, позбавленого моральних гальм у боротьбі за владу короля. Після отримання посади прем’єра Лон Нол почав готувати державний переворот. Здійснення державного перевороту полегшила підтримка, яку Лон Нол отримав у країні та за її межами. Сіанука після кризи 1967 р. ненавиділи консерватори. США також прагнули позбутися прокитайського правителя Камбоджі. Вашингтон непокоїли кроки Сіанука до зближення з КНР і він був зацікавлений, щоб Пномпень змінив курс із прокитайського на проамериканський. Лон Нол використав візит короля до Пекіну. Успіх путчу у березні 1970 року полегшив той факт, що Сіанук не мав жодної політичної підтримки, після 1967 р. був повністю сам, а рух монархістів, який його підтримував, був зовсім відірваним від реальності економічних і соціальних проблем країни. Сіанук був заскочений успіхом путчу і поворотом країни. В результаті вдалого путчу Лон Нола Камбоджа перестала бути монархією.
Сіанук не збирався змиритися і відмовитися від влади. З Пекіну він покликав своїх підданих для спротиву новій владі і початку визвольної війни, бо в його уявленні знищення монархії і позбавлення його влади було окупацією Камбоджі. Сіанук за всяку ціну хотів повернути владу і тому, не зважаючи на наслідки, підтримав червоних кхмерів і уклав із ними союз. Він також отримав підтримку від Китаю, який хотів, щоб Камбоджа повернулася на прокитайські позиції. У травні 1970 р. в Китаї постав Королівський уряд Національної Єдності з Сіануком і Єдиний Національний Фронт Камбоджі, до складу якого увійшли червоні кхмери. Тим часом у країні в жовтні 1970 р. утворено Республіку Кхмерів. Одночасно до новоутвореної Республіки Кхмерів вступило 70 тисяч солдатів США. Інвазія на Камбоджу пояснювалася у Вашингтоні тим, що вона призведе до витіснення В’єт Конгу з прикордонних таборів. Уряд Лон Нола отримав величезну фінансову підтримку від США, але незважаючи на це, сили червоних кхмерів зростали. Причина у характері правління Лон Нола і систематичних американських бомбардуваннях східної Камбоджі упродовж чотирьох років. Держава Лон Нола була просякнута корупцією.
США фінансово підтримували режим, але розподіл коштів залишали владі. Корумпована адміністрація торгувала отриманою з-за кордону зброєю, амуніцією, паливом, ліками, провізією. Зброю продавали тим, хто більше платив. Сторона конфлікту не мала значення. Озброєння з США замість війська Республіки Кхмерів потрапляло до рук бойовиків червоних кхмерів і до В’єт Конг. Армія, у яку інвестував Вашингтон, була лише на папері. Зростання кількості національних збройних сил Республіки Кхмерів в 1970-1973 рр. на 15% було ілюзією. Особовий склад армії Республіки Кхмерів стимулювала корупція. Вигоду зі збільшення кількості війська отримували корумповані командири. В результаті вони не зголошували вакансії. За загиблих солдат щомісяця отримували винагороду. За режиму Лон Нола це була поширена ситуація.
Уряд Лон Нола не реформував державу. Офіцери високого рангу призначалися на найбільш прибуткові посади, щоб якнайбільше скористатися американською допомогою. З цією метою створювалися нові провінції, управління, посади і т.д. Держава та військо Республіки Кхмерів Лон Нола були своєрідною мильною булькою. Тоді, коли бідні люди Камбоджі жили в злиднях, еліта заробляла мільйони, а в столиці кипіло життя. Для них діяли дорогі нічні клуби і ресторани, тенісні корти. Купалися в багатстві, будували приватні палаци, в час, коли у перенаселеній столиці бідні не мали що їсти і жили в трагічних умовах, юрбилися у квартирах без електрики і каналізації. Лон Нол нічого не зробив, щоб реформувати Республіку Кхмерів. Він особисто брав участь у корупційних процесах, які пожирали державу, брутально знищував найменший опір, карав навіть студентів за критику влади. Селяни ненавиділи уряд за розкіш, брак надії на краще, але й нищівні бомбардування їх поселень. Бомбардування Східної Камбоджі та Північного В’єтнаму упродовж чотирьох років забрали 150 тисяч життів. Від розпачу і системного нищення регіонів селяни втікали до Пномпеня. Бачили лише тут шанси змінити життя, вирватися з регіону, де чекала смерть, каліцтво і голод. Приїхавши до столиці, переживали розчарування. На них чекали страшні умови життя в місті. Корумпований уряд Лон Нола не бачив проблем і нічого не робив, щоб їх вирішити із черговими хвилями прибулих селян.
Масштаб процесу призвів до залюднення столиці, що стало бомбою сповільненої дії для уряду Лон Нола і призвело до політичної та військової дестабілізації держави, до зростання підтримки червоних кхмерів і Пол Пота. Уряд США від військового втручання нічого не отримав. Замість витіснити В’єт Конг з Камбоджі, американці відтіснили їх у глиб країни, що призвело до того, що в’єтнамці об’єдналися із червоними кхмерами і створили більшу силу, ніж на початку операції. США, незважаючи на технологічну перевагу, не вдалося подолати партизанську війну. Вашингтон добре розумів, що уряд Лон Нола просякнув корупцією, але нічого не зробив, щоб змінити ситуацію. Розподіл субвенцій весь час відбувався так само, корумпованими урядовцями режиму Лон Нола. Уряд США розумів, що скомпрометована влада не контролює ситуації в державі, а армія Республіки Кхмерів не здатна на виконання операцій. В 1975 році США покинули В’єтнам і евакуювали військо з Камбоджі. Уряд Лон Нола втратив мілітарну підтримку, і Пол Пот із військом селян взяв під контроль Камбоджу. Зреалізувався чорний сценарій, настав режим Червоних Кхмерів.
Національна армія Республіки Кхмерів, незважаючи на величезні трансфери з США, виявилася силою на папері, мильною булькою. Не вистачало обладнання, забезпечення і підготовки, які б підняли бойову здатність солдат. Корумпований уряд створив систему, в якій фінанси перетікали, як крізь сито. Військові бачили, як привілейовані еліти купалися в розкоші і не мали жодної мотивації до боротьби. Не хотіли захищати хвору державну систему і гинути за неї. Водночас Пол Пот мав у своєму розпорядженні сильну армію, яка складалася із сільських підлітків, що жадали реваншу і вважали усіх, пов’язаних з урядом Лон Нола, винними у їх злиднях і бідності. В цій ситуації успіх червоних кхмерів був очевидним. 17 квітня 1975 року Пол Пот взяв під контроль Камбоджу.
Перемозі червоних кхмерів сприяв також союз із королем. Він зміцнив позиції Пол Пота, проте нічого не дав позбавленому влади Сіанукові. Монархісти могли люструвати війська червоних кхмерів на зайнятих ними теренах і фактично це робили. Проте це була ілюзія влади. В реальності вони не мали жодного впливу на армію Пол Пота, ані на уряд червоних кхмерів. Фактично, коли в 1975 р. червоні кхмери захопили владу в країні, то король до 1976 р. формально залишався правителем держави, але лише як фігурант кривавого режиму. Успіх руху Червоних кхмерів був результатом продуманої стратегії, яку реалізували в Камбоджі. Їм вдалося здобути владу в країні, але в процесі боротьби вони не вбивали своїх суперників в такому масштабі, який здійснювали після отримання повної влади в 1975 р. Пол Пот був дуже обережний і хитрий. Успішно приховував реальні наміри червоних кхмерів. І справді в громадській думці в Республіці Кхмерів в час режиму Лон Нола до 1975 р. не з’являлися повідомлення про вбивства. З’явилися вони вже після отримання повної влади. Пол Потові вдавалося приховувати походження еліти червоних кхмерів. Тому ні режиму Лон Нола, ні американцям не вдалося їх викрити. Червоні кхмери проводили зачистки вже на зайнятих територіях. Тому правда про справжнє обличчя Пол Пота не була відома в Пномпені.
Ханой бачив зростаючу могутність Пол Пота і вирішив відступити силами В’єт Конгу з Камбоджі, побоюючись, що конфлікт з ними збільшить впливи червоних кхмерів. У середовищі червоних кхмерів зростав націоналізм і шовінізм, що призводило до величезної ненависті до в’єтнамців. Їх розділяли також ідеологічні відмінності. Червоні кхмери були прокитайськими, а в’єтнамці – прорадянськими. Відразу після захоплення територій червоні кхмери системно усували комуністичні кадри, пов’язані із В’єтнамом. Вбивства давали результати. З іншого боку американці, спостерігаючи зростаючий вплив червоних кхмерів, збільшували бомбардування Камбоджі. У 1973 р. президент Річард Ніксон дав розпорядження активно бомбардувати країну американськими B–52. Масштаби знищень були величезні. Лон Нол хотів на бомбардуваннях східної частини Камбоджі отримати політичний капітал. Сподівався, що бомбардування послаблять відділи червоних кхмерів. Однак вийшло інакше. Незважаючи на інтенсивніші бомбардування Камбоджі літаками США, військо Пол Пота міцнішало.
Масштаби жертв бомбардувань викликали ненависть до американців і режиму Лон Нола. Ті селяни, які вижили, палали гнівом і ненавистю до окупантів – військ США і до уряду Лон Нола. Трагедію нещасних вміло використав Пол Пот. Позбавлені даху над головою, без рідних, які загинули, вони йшли під опіку червоних кхмерів. Коли молоді неписьменні селяни потрапляли під прапори червоних кхмерів, то кадри Пол Пота їх формували ідеологічно. Індоктринація призводила до зростання ненависті не тільки до уряду Лон Нола, Республіки Кхмерів, а й до іноземців, яких почали вважати винними у своїй трагічній долі. Американці, в’єтнамці, китайці – всі чужинці стали для них ворогами. Тому, коли США вийшли з В’єтнаму, уряд Лон Нола втратив воєнну підтримку, настав режим червоних кхмерів. Тоді Пол Пот, маючи армію селян, які жадали помсти за всі негаразди, міг змінити країну в утопію, ліквідуючи засади капіталізму і здійснюючи геноцид небачених масштабів. Без втручання США, уряду Лон Нола і попередніх безконтрольних дій короля Сіанука задля винищення своїх політичних супротивників режим червоних кхмерів не здобув би Камбоджі.
Стрімкі радикальні зміни в країні Пол Пот розпочав відразу після захоплення столиці Пномпеня. Бідні вітали війська червоних кхмерів, немов визволителів. Очікували змін, реформ. Розраховували на те, що Пол Пот змінить країну, перестане працювати на багаті еліти, а зробить її більш соціальною, яка враховуватиме інтереси бідних. Проте Пол Пот після отримання повної влади показав правдиве обличчя свого руху. Приготував досвідченій нації кошмар, гірший, ніж режим Лон Нола. Відразу після вступу до Пномпеня було засновано Демократичну Кампучію та оголошено «нульовий рік». Розпочато евакуацію міста. Опір мешканців був повністю придушений. Більшість воїнів армії червоних кхмерів – це бідні молоді селяни, котрі ніколи в житті не бачили міста. Для них мешканці міста асоціювалися із попереднім режимом, який ненавиділи, тому не мали жодних вагань у тому, щоб вбивати міщан. Всіх, хто не хотів підпорядкуватися новій владі, вбивали. Були надто брутальними і жорстокими. Масштаби насильства і звірств були неймовірні. Не жаліли ні старших осіб, ні дітей. У час евакуації міста вбили усіх знайдених колишніх державних службовців і військових (солдатів, поліцейських, офіцерів), які працювали у владі Лон Нола. Евакуацію здійснили за 48 годин. Два мільйони мешканців Пномпеня були вивезені в села до таборів, які мали стати фундаментом утопії Пол Пота, де мали заснувати нове самодостатнє суспільство.
Після вступу до Пномпеня служба безпеки червоних кхмерів – Сантебал під керівництвом Сон Сена отримала в розпорядження будинок, в якому утворено імпровізовану в’язницю С-21. З уваги на стрімко зростаючу кількість утримуваних і тортурованих будинку катівні дуже швидко стало замало. Дослівно він «тріщав по швах» від кількості засуджених і катованих. Тому вже в січні 1976 р. службі безпеки було передано нову будівлю на південних передмістях Пномпеня (Такмау). Проте навіть цей більший будинок виявився замалим і в червні 1976 р. в’язницю перенесли до приміщення колишньої школи Туоль Свай Прей неподалік центру міста. З цього приміщення безпека червоних кхмерів була задоволена. Блискавично швидко приміщення школи пристосували до нової ролі катівні. Великі лекційні аудиторії були поділені на малі клаустрофобічні бокси, які довгими рядами один біля одного, двері коло дверей заповнювали весь простір. Всі вікна були заґратовані, колючим дротом оточена веранда. Другий поверх був для жінок, найменші приміщення були на першому поверсі. Вище приміщення були більші і мали по шість або й вісім метрів. Це були групові камери, де в’язні були приковані за ноги до коротких кусків металу, причеплених до підлоги. На один метр поверхні припадало по чотири особи.
Камери можна сьогодні побачити в музеї геноциду, створеного для перестороги майбутніх поколінь. Він вражає. Вигляд камер на першому поверсі пригнічує. Дуже вузькі, не мають навіть метр у ширину. Жертви режиму були прикуті ланцюгами до стін або ж до бетонної підлоги. Не було там місця для сну. Безпека не планувала такої вигоди для засуджених. В’язні, які потрапили до Туоль Сленг, вже не мали порятунку. Вирок був лише один – смерть. Часом в’язня допитували і катували кілька днів або ж і кілька місяців, але завжди на нього чекала смерть. У в’язниці вони не мали жодних прав, а охоронці могли катувати їх в найбільш вишуканий спосіб і вбивати, коли захочуть. Всіх, кого не закатували у в’язниці, і так чекала смерть на полях смерті.
Охоронців обирали – це були молоді садисти, неписьменні, які походили з глибоких камбоджійських сіл. Більшість із них були підлітками. Вони складали головні кадри в’язниці Туоль Сленг. За злочини в Туоль Сленг відповідав Канг Кек Ієу, названий Духом. У минулому був учителем, екстравертним, вибуховим, агресивним, садистським. Від 1971 р. керував діяльністю служби безпеки червоних кхмерів – Сантебал і був протекцією Сон Сена. В 1967-1970 роках як вождь антиурядових виступів був ув’язнений режимом Лон Нола. Припускають, що за його наказом вбито близько 20 тисяч в’язнів – чоловіків, жінок і дітей, закатованих в Туоль Сленг і на полях смерті.
Революція пожирає власних дітей… Так було і в Туоль Сленг. До катівні потрапляли головним чином партійні кадри червоних кхмерів, яких підозрювали у саботажу, зраді чи ревізіонізмі. Заарештовували цілі сім’ї – всіх, кого вважали співвинними і покараними на смерть. В’язням робили фото, зберігали написані під тортурами автобіографії, в яких зізнавалися у співпраці з КГБ, ЦРУ, В’єтнамом. Документи частково збереглися і стали доказом геноциду червоних кхмерів.
Не було випадків, щоб молоді кати не зламали засудженого. Тортурами змушували до зізнань і творили видуману автобіографію. Катами була спеціальна група охоронців коло 50 осіб. Найбільш садистська, позбавлена моральних вартостей і людських почуттів група молодих сільських підлітків. В’язнів утримували в середньому від двох до чотирьох місяців. Чим траплявся хтось важливіший в ієрархії кадрів червоних кхмерів, тим довше його катували. Поволі методично розчавлювали тіло засудженого. Після отримання зізнань в’язень був закатований на місці або ж висланий на поля смерті, де чекала його така сама доля – смерть. Щоб отримати свідчення в’язнів, кати розривали тіла гарячими металевими щипцями, розрізали живіт і тулуб, у рани вкидали рептилій, які з’їдали нутрощі. Рани обливали спиртом або їдкими речовинами, били палицями і шкіряними поясами з набитими шипами, або електричним дротом. Стандартною процедурою було ураження мошонки чоловіків електричним струмом. Постійно застосовували електрошок, виривали нігті, душили пластиковими торбами, підпалювали ступні підвішеним на поперечці в’язням, яких розтягували спеціальними мотузками. Полова повільно горіла, заповнюючи ніздрі їдким димом. Кати залишали підвішених жертв повільно вмирати від глибоких ран, які розширювалися під впливом вогню. В’язнів били палицями по голові аж до розтріскування черепа. Використовували шкільні спортивні снаряди, які знаходились на подвір’ї колишньої школи. На них червоні кхмери піднімали та опускали підвішених в’язнів, допоки вони не втрачали свідомість. Потім всаджували їх голови до великих бочок із брудною водою, часто і з фекаліями. Жінок постійно ґвалтували. Бували випадки, коли у піхву засудженої охоронниці вбивали з усієї сили палку або ж багнет. Не жаліли і засуджених на смерть вагітних жінок. Кати розтинали жінкам животи, а вирвані ненароджені плоди викидали на смітники, або ж для жарту підвішували за пуповину на подвір’ї, щоб висихали на сонці. Мучителі не знали милосердя, забивали сміючись. Тортури над засудженими трактували як форму розваги, забави над ворогами ідеології, яка їх спокусила. В геноциді червоні кхмери дійшли до досконалості. Масштаби вбивств і жорстокості були немислимими. До того, як у камерах в’язниці Туоль Сленг жертв було забито до смерті, Канг Кек Ієу вів постійно спостереження і записував з математичною точністю витривалість людини до болю, вплив віку, статі на процес смерті.
В 1979 р. Демократичну Кампучію зайняли в’єтнамські війська, зупинивши кошмар режиму червоних кхмерів. Їх підтримали ревізіоністи з руху Червоних кхмерів, котрі усвідомлювали, що у випадку утримання влади Пол Пота, вони будуть схвачені і вбиті. Згодом вони стали кадрами майбутнього пров’єтнамського уряду Народної Республіки Кампучії. Канг Кек Ієу – керівник Туоль Сленг був одним із останніх лідерів червоних кхмерів, який покинув Пномпень перед самим вступом до столиці в’єтнамських військ. До останнього моменту він знищував документи злочинів з в’язниці, щоб вони не потрапили до рук в’єтнамців і правда про злочини червоних кхмерів та його участь в убивствах невинних мешканців Камбоджі не оприлюднилась. Пол Пот із рештками червоних кхмерів відступив у джунглі. Ніколи не був засуджений і помер у 1998 р. своєю смертю. Камбоджа не впоралася з демонами злочинів червоних кхмерів. Вони не були покарані за мільйони закатованих людей. Так розпорядилася політика. До 1979 р. США, Тайланд і Китай підтримували червоних кхмерів. Йшлося про боротьбу з пров’єтнамською Народною Республікою Кампучія.
США намагалися публічно мінімалізувати розмах злочинів червоних кхмерів, применшуючи кількість їх жертв. ЦРУ отримало завдання проводити політику дезінформації про владу червоних кхмерів у Камбоджі, щоб світ не дізнався про справжні розміри їх злочинів. Вони стали цінними союзниками для США. Історія пішла по колу і після 1979 р. червоні кхмери стали бенефіціарами субсидій від США. Дані з 1980 р. показують, що партизанські з’єднання червоних кхмерів отримали від Вашингтону 55 млн доларів, і це не вся інформація. Повної інформації не дізнаємося ніколи. Вашингтон домовився з лідерами кривавого режиму і підтримував тих, хто мав на руках кров мільйонів людей. Після 1979 р. уряд США вже мав інші пріоритети в регіоні. Він хотів за допомогою партизанської боротьби червоних кхмерів впливати на Камбоджу і повалити пров’єтнамський уряд Народної Республіки Кампучії.
Червоні кхмери розуміли, що співпраця з США – це для них добрий бізнес і під впливом Вашингтону розпустили 1981 р. Комуністичну партію Камбоджі. Вони відмовилися від комунізму, а єдиним політичним крилом залишалася Партія Демократичної Кампучії. Пошлюбив червоних кхмерів і Сіанук, який за всяку ціну прагнув навіть по трупах повернутися до влади. В результаті під егідою США в 1982 р. повстав Коаліційний уряд Демократичної Кампучії. Він був спрямований проти В’єтнаму і пров’єтнамської Народної Республіки Кампучії. Завжди у виграші залишався Сіанук, який став шефом Коаліційного уряду. До нього увійшли червоні кхмери, монархісти і праві республіканці. Вашингтон для реалізації своїх цілей у регіоні зробив неможливе, бо коаліційний уряд керував лише клаптями території Камбоджі, а завдяки підтримці США був визнаний на міжнародній арені більшістю некомуністичних держав, США і Пекіном.
Червоні кхмери стали бажаними союзниками і це змінило погляди Вашингтону. Наступ в’єтнамців і військ Народної Республіки Кампучії у 1984-1985 роках видворив червоних кхмерів із Камбоджі, проте Вашингтон подбав про своїх нових союзників і про їх безпеку. Бойовики червоних кхмерів завдяки опіці уряду США розмістилися на базах у Тайланді. Мирні переговори призвели до виходу В’єтнаму з Камбоджі.
У 1991 р. повстала Державна Рада Камбоджі, до якої увійшли представники уряду та опозиції. Червоні кхмери завдяки протекції США також увійшли до Державної Ради Камбоджі. Дипломатичний вплив Вашингтону дав результат. У травні 1993 р. відбулися вибори до парламенту під контролем ООН. Перемогу отримали монархісти. У жовтні 1993 р. відновилася монархія, утворилася монархія з елементами парламентарної демократії. Сіанук повернувся до влади.
Червоні кхмери ніколи не відповіли за свої злочини. Не були у цьому зацікавлені ні Сіанук, який мав руки, заплямлені кров’ю невинних камбоджійців, ні США. У ХХІ ст. здійснили показовий суд над заарештованим Канг Кек Ієу – комендантом Туоль Сленг, якого засудили до довічного ув’язнення (помер у вересні 2020 р.). Не були засуджені ні лідери червоних кхмерів, ані не був осуджений сам рух. Тому наслідки режиму червоних кхмерів, інтервенція США, втручання сусідніх країн у внутрішні справи країни відчутні в Камбоджі дотепер. Як і демони злочинів червоних кхмерів до сьогодні живуть у кожному з понад 15 млн. мешканців Камбоджі, а квіти на місці поховань злочинців – Пол Пота і Сіанука не є рідкістю. Врешті значною мірою саме злочинці часів режиму червоних кхмерів стали бенефіціарами ринкових змін і сьогодні отримують прибуток із туристичного буму.
